Геннадій Дем’янчук — заслужений артист України, видатний піаніст і музикант, чия історія після початку повномасштабної війни стала розповіддю не лише про мистецтво, а й про втрати, евакуацію та особистий вибір. До 2022 року він виступав з повними залами в Україні та гастролював країнами Європи й Азії, а після обстрілів Чернігова був змушений залишити рідне місто та евакуюватися на Львівщину. У цій статті на chernihivski.info розповідаємо про біографію та творчий шлях Геннадія Дем’янчука, його світові тріумфи, пережиті під час війни випробування, евакуацію родини, життя в нових умовах та рішення назавжди відмовитися від російської музики.
Від Чернігова до великої сцени: становлення маестро
Геннадій Геннадійович Дем’янчук народився 21 лютого 1963 року в Чернігові. Його музикальні здібності проявилися ще в юному віці та зрештою визначили професійний шлях піаніста, викладача й концертного виконавця.
У 12 років Дем’янчук вступив до спеціалізованої музичної школи при Московській консерваторії. Навчання в одному з провідних музичних закладів СРСР стало важливим етапом його професійного становлення. Згодом він продовжив освіту безпосередньо в Московській консерваторії, яку закінчив у 1986 році в класі Є. Малініна.
На цьому навчання не завершилося. У 1988 році піаніст закінчив аспірантуру при Московській консерваторії, де його наставником був М. Воскресенський. Отримана школа стала основою для подальшої концертної та педагогічної роботи.
Після завершення навчання Дем’янчук розпочав професійну кар’єру як соліст Всесоюзного музичного об’єднання «Держконцерт». На початку 1990-х років він повернувся до Чернігова, а в 1991–1993 роках працював в Одеській філармонії. З 1993 року його професійне життя було пов’язане вже з Чернігівською філармонією.
Паралельно з концертною діяльністю Дем’янчук розвивав себе як педагог. У 1993 році він почав викладати у Чернігівському музичному училищі, яке сьогодні має ім’я Левка Ревуцького. Там він передавав молодим музикантам досвід, отриманий у провідних музичних закладах.
Ще одним важливим етапом стала робота в Національній музичній академії України в Києві. З 2004 року Дем’янчук викладав там, поєднуючи педагогічну роботу з професійною музичною діяльністю.
Того ж року його внесок у розвиток української культури був відзначений почесним званням «Заслужений артист України». Так шлях уродженця Чернігова поступово сформував його професійну репутацію як виконавця та педагога.
Міжнародне визнання: тріумфи Заслуженого артиста України
До початку повномасштабної війни концертна кар’єра Геннадія Дем’янчука була пов’язана з численними виступами, конкурсами та міжнародними гастролями. Піаніст представляв українське музичне мистецтво на сценах Європи та Азії, працював з різними форматами — від сольних концертів до фестивальних програм, конкурсного журі та майстер-класів.
Його репертуар охоплював музику українських, російських та закордонних композиторів. Дем’янчук також брав участь у мистецьких фестивалях та культурних заходах. Зокрема, у 2014 році він розповідав про участь у міжнародному фестивалі, де говорив про живу класику — «від Баха до джазу». Важливою частиною творчої спадщини стали й студійні записи. У 2001 році вийшов компакт-диск з творами Алессандро Скарлатті, Вольфганга Амадея Моцарта та Роберта Шуманна у виконанні Дем’янчука.
Міжнародна кар’єра піаніста охопила Австрію, Сербію, Польщу, Японію, Італію, Францію, Бельгію та Нідерланди. Важливими етапами стали перемоги на міжнародних конкурсах.
У 1989 році в Белграді Дем’янчук взяв участь у 19-му Міжнародному конкурсі Jeunesses Musicales та здобув першу премію. Через 12 років, у 2001-му, він виступив на 4-му Міжнародному конкурсі у Фівіццано в Італії, де отримав першу премію та Гран-прі.
Окремою сторінкою міжнародної біографії стала поїздка до Сінгапуру. У концертному залі «Вікторія-Хол» Дем’янчук увійшов до складу журі III міжнародного фортепіанного конкурсу. Окрім роботи в журі, маестро дав сольний концерт та провів кілька майстер-класів для учасників.
Втім, саме цей конкурс мав для піаніста особливе значення не лише з професійного погляду. У ньому брала участь його донька Анна, випускниця Національної музичної академії України. Вона здобула перемогу на престижному конкурсі в Сінгапурі, і для Дем’янчука цей результат став особливою родинною подією — можливістю побачити продовження власної музичної школи вже в наступному поколінні.
Березень 2022-го: життя під обстрілами та порятунок родини з Чернігова
Після початку повномасштабного вторгнення звичне життя Геннадія Дем’янчука змінилося за лічені дні. Концертні зали, репетиції та викладацька робота відійшли на другий план — головним завданням стало зберегти життя близьких.
У перші тижні війни родина Дем’янчуків опинилася розділеною. Двоє дорослих дітей Геннадія та його дружини Юлії перебували в Києві. Сам піаніст залишався у Чернігові разом з дружиною та їхніми 80-річними матерями.
Чернігів у той період перебував під постійною загрозою обстрілів. Дем’янчук, який все життя звик до сцени та музики, тепер разом з рідними був змушений ховатися від ракет у підвалі власного будинку. Так тривало до середини березня.
17 березня після чергових потужних обстрілів міста ситуація стала критичною. Саме тоді Геннадій Дем’янчук ухвалив рішення більше не залишатися в Чернігові та терміново евакуювати родину.
Для музиканта це був момент, коли професійне життя остаточно поступилося місцем найпростішому й водночас найважливішому завданню — вивезти близьких з небезпечного міста. Разом з дружиною та літніми матерями він залишив Чернігів, рятуючи тих, за кого відповідав у найважчі дні війни.
Новий етап: вимушене переселення та повернення до музики
Шлях Геннадія Дем’янчука та його родини до безпеки після виїзду з Чернігова був непростим. Спочатку Геннадій та Юлія разом з літніми матерями дісталися Києва, а звідти — Рівного. Однак розмістити всіх разом виявилося складно, тому родині довелося шукати різні варіанти прихистку.
Завдяки допомозі благодійної організації двох матерів вдалося перевезти до Румунії, де для них знайшли безпечні та комфортні умови проживання. Самі Геннадій та Юлія прийняли пропозицію друзів і вирушили до Червонограда (з 2024 року — місто Шептицький) на Львівщині.
Спочатку подружжя планувало затриматися там лише на два-три дні. Однак тимчасова зупинка поступово перетворилася на новий етап життя. У місті швидко дізналися про професійний досвід піаніста, і йому запропонували викладати дітям у місцевій музичній школі. Так навіть в умовах вимушеного переселення Дем’янчук зміг повернутися до педагогічної роботи.
Війна змінила для Дем’янчука не лише місце проживання, а й ставлення до власного музичного минулого. Значна частина його професійного становлення була пов’язана з Москвою. Проте після початку повномасштабного вторгнення це минуле він переосмислив.
Сам піаніст називав війну крахом свого колишнього світогляду. Російські обстріли України стали для нього причиною повного неприйняття російської культури та відмови від виконання музики російських композиторів. Свою позицію він сформулював категорично:
«Не хочу виконувати російську музику».
Історія Заслуженого артиста України Геннадія Дем’янчука доводить, що справжнє мистецтво неможливо знищити ракетами. Змушений тікати з-під обстрілів у Чернігові та переживши розлуку з родиною, маестро знайшов у собі сили продовжувати жити та навчати дітей у Шептицькому. Його свідома відмова від російської культури є яскравим маркером часу, коли українські митці остаточно розривають зв’язки з нав’язаними імперськими міфами, обираючи власний, незалежний шлях.