Особлива атмосфера Чернігова притягує до нього креативних людей, звідки б вони не були. Так сталось і з Любов’ю Михайлівною Веселовою, яка в 1982 році приїхала до міста й не змогла покинути його. Саме в Чернігові вона реалізувалась як акторка, знайшла талановитих колег та вдячних глядачів. Більше на chernihivski.info.
Дитинство Любові Веселової
Любов Михайлівна Веселова народилась першого липня 1957 року в місті Урень, Нижньогородської області в сім’ї лісників. Змалечку любила перебувати в центрі уваги. Якось, граючись з подружками, вона захотіла влаштувати їм виставу. Для цього вона швиденько змайструвала балетну пачку з підручних матеріалів і почала танцювати перед дівчатами як балерина. Це вразило її подружок, так само як і Любов. Тоді дівчинка зрозуміла, що хоче бути акторкою.
Подорослішавши, Любов Михайлівна Веселова вирішила вступити у Дніпропетровське державне театральне училище. У ньому дівчина весело проводила час з друзями та не забувала про навчання, намагалась відвідувати всі пари. Хоча це було ще тим випробуванням! Адже вночі Любов працювала на хлібзаводі, а зранку йшла на пари, сподіваючись, що її одногрупники встигли “зайняти” аудиторію. Разом з тим, Любов завжди згадує студентські часи з теплом у голосі.
Становлення акторкою в Чернігові
У 1982 році Любов Михайлівна Веселова закінчила театральне училище й відправилась до Чернігова. Його енергетика вабила Любов Михайлівну і недарма: її творча душа відразу полюбила чернігівські вулички, старі доми, Болдині гори, Вал. Чернігів став для неї найкращим містом на планеті.
У Чернігові Любов Михайлівна Веселова влаштувалась у театрі ляльок, познайомилась з Геннадієм Касьяновим – талановитим режисером. Він згуртував навколо себе юних акторів та посприяв появі Молодіжного театру в 1985 році. Саме в ньому Любов Михайлівна зіграла свою першу професійну роль Лізи Бричкіної у “Одинадцяти сторінках воєнної прози” – простої сільської дівчини, якій довелося стати зенітницею під час Другої світової війни.
Надалі Любов Михайлівна Веселова втілювала різні амплуа:
- Бабу-Ягу в історії “Про Федота-стрільця” – саркастичного та карикатурного міфічного персонажа;
- Серафіну в “Татуйованій троянді” – темпераментну вдову італо-американського походження, що переживала внутрішній конфлікт через кохання.
- Мадам Ортанс в “Оркестрі” – куртизантку-француженку похилого віку з важкою долею;
- Доріну в “Тартюф” – мудру служницю, яка не боїться говорити правду в очі;
- Анну-Марію з “Лялькового дому” – жертовну няню, яка покинула свою доньку заради роботи.
Любов Михайлівна Веселова по-філософськи ставиться до своїх ролей, яких, на хвилинку, за її кар’єру було понад п’ятдесят. Акторка не розділяє їх на хороші, посередні чи погані: кожна з них особлива для неї. Звичайно, деякі запам’ятались краще, чим інші, бо Любов Михайлівна довше над ними працювала. Здавалося б, що важкого в тому, щоб зіграти якогось персонажа? Проте хороший актор знає, якою ціною це дається.
Коли Любов Михайлівна Веселова готується виступати в тій чи іншій ролі, вона пропускає цей образ крізь себе й намагається зрозуміти його – як людина жила, мислила, діяла. Внаслідок чого між акторкою і персонажем формується сильний зв’язок. До прикладу, одного разу героїня Любові мала випити сильне снодійне, акторка зіграла цей епізод на сцені, а потім відчувала біль у животі. Тобто Любов Михайлівна настільки переконала себе в тому, що вона п’є реальні таблетки, що їй стало погано на фізичному рівні.
Любов Михайлівна Веселова вірить у те, що зображає на сцені, тому й у глядачів складається враження ніби все насправді. І це дуже важливо, адже театр – місце для emotio, а не для ratio.