Її глибокий і проникливий погляд зачаровував глядачів радянського кіно в 1960-х. У ньому, як у дзеркалі душі, виднілось: Інна захоплена своєю справою, заради неї вона піде хоч у вогонь, хоч у воду. Тому, коли режисер фільму «Так ніхто не кохав», Анатолій Слісаренко, наказав Інні бігти в палаючий барак за радянським прапором, вона не вагалась. Зробила це раз, другий, і, не зважаючи на крики «не біжіть», третій… Більше на chernihivski.info.
Дитинство Інни Бурдученко
Інна народилась у Чернігові напередодні Другої світової війни – 31 березня 1939 року, у сім’ї Ігоря Опанасовича та Наталії Михайлівни. Її батька звали Ігорем лише в житті, за документами він був Юрієм (Георгієм). Відповідно Інну, як і її старшу сестру Валентину, записали по батькові Георгіївною. Так Георгіївни Бурдученки зростали в самому серці Чернігова: поблизу чернігівського Кавказу, Лісковиці, Катерининської церкви та Валу.
Інна Георгіївна Бурдученко була різнобічно розвиненою дитиною: цікавилась гуманітарними науками та спортом. Добре проявляла себе й там, і там. Через це її батько-стоматолог бачив майбутнє доньки у медичній сфері, а оточення – у спортивній. Проте всередині Інни жевріло зовсім інше бажання: вона хотіла стати акторкою. Недарма, Інна з Валентиною відвідували різні гуртки, виступали на сцені.
Освіта Інни Бурдученко
Закінчивши школу в Чернігові, у 1956 році Інна Георгіївна Бурдученко подалась до Києва, щоб вступити до інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. На творчому конкурсі дівчина виклалась на всі сто, але її не взяли. Вона повернулась до рідного Чернігова, але поклик серця не стих. Їй хотілось хоч якось пов’язати своє життя з акторським мистецтвом. Тому вона працевлаштувалась у місцевому музично-драматичному театрі як реквізитор.
Інна Георгіївна Бурдученко добросердно виконувала свою роботу за що одного разу отримала можливість зіграти головну роль у спектаклі «Овід». Дівчина поставилась до цього надзвичайно серйозно. У результаті вона завзято зіграла роль Дженні, її високо оцінили глядачі й Інна зрозуміла наступне. Прийшов час взяти своє – спробувати вступити до омріяного Карпенка-Карого ще раз.
На щастя, Інні Георгіївні Бурдученко вдалось. У 1957 році вона вступила до Київського інституту театрального мистецтва на курс Володимира Олександровича Неллі. Після чого покинула рідний Чернігів й оселилась в Києві в орендованій квартирі на вулиці Круглоуніверситетській. Тоді Інна працювала і день, і ніч, щоб стати професійною акторкою. І в 1959 році вона отримала першу серйозну роль.
Інна Бурдученко у фільмі “Іванна”
Згідно з романтичними переказами, це сталось так. Інна йшла по Хрещатику, де члени постановчої групи фільму «Іванна» шукали гідну кандидатку на головну роль. Вони вже прослухали багато дівчат, проте не могли найти саме ту. І, коли один з них побачив Інну, він вигукнув: «Дивись, Іванна?!». Просто вдягнена, темноволоса дівчина з м’якими та водночас виразними рисами обличчя зачарувала знімальну команду.
Чоловіки наздогнали Інну Георгіївну Бурдученко й запропонували їй роль головну роль у фільмі «Іванна». Звичайно, акторка-другокурсниця погодилась, поїхала з ними на студію та чудово проявилась на кінопробах. Режисери «Іванни» навіть дивувались – як це Інну не взяли в «Карпенка-Карого» з першого разу? У будь-якому випадку роль Іванни заслужено дісталась Інні й дівчина почала вживатись у новий образ.
Інні Бурдученко довелось грати галичанку Іванну Ставничу – доньку греко-католицького священника, що негативно ставилась до СРСР. За сюжетом, Іванна хотіла вступити в університет, але радянський чиновник поставив її перед вибором – або відречись від батька, або від університету. Зневірена дівчина не знала що робити й пішла до митрополита Андрея Шептицького, а він порадив їй піти в монастир.
Головна героїня дослухалась до Андрея Шептицького, стала монахинею, а невдовзі після цього західноукраїнські землі окупували німці. Тоді, за сюжетом, греко-католицьке духівництво співпрацювало з ними, утримувало радянських військовополонених у неналежних умовах. І, побачивши це, Іванна «прозріла», змінила свою думку про СРСР та пішла в партизани. Згодом Іванну викрили й стратили за підривну діяльність.
Фільм «Іванна» вийшов у 1959 році та став культовим у СРСР. У 1960 році він отримав ІІ премію на Всесоюзному кінофестивалі, а за перший рік його подивились понад тридцять мільйонів радянських глядачів. Разом з тим, фільм «Іванна» – типовий приклад радянської пропаганди в кіно, і якби не професійна гра таких акторів як Інна Георгіївна Бурдученко, він не мав би художньої цінності.
На презентації «Іванни» в Києві до Інни підійшов молодик – Ігор Кирилюк, студент Київської політехніки, якому подобалась акторка. Ігор пересилив у собі страх заговорити з Інною й отримав щасливий квиток: вони покохали одне одного та планували одружитись. У цей період Інні Георгіївні Бурдученко надходило багато пропозицій на зйомки від «Мосфільму», «Ленфільму», Свердловської кіностудії, проте вона не хотіла покидати Ігоря.
Інна Бурдученко у фільмі “Так ще ніхто не кохав”
Якось Інні Георгіївні Бурдученко надійшла пропозиція від кіностудії імені Довженка грати другорядну роль у фільмі «Так ще ніхто не кохав». Йдеться про Христину Равлюк – сектантку, якій доручили поширювати свою віру серед донбаських шахтарів. Коли про це дізнався режисер «Іванни», Віктор Івченко, він просив Інну подумати й відмовитись, наводив низку аргументів. Наприклад:
- роль Христини в «Так ще ніхто не кохав» – експлуатація напрацьованого образу Іванни в однойменному фільмі;
- Інні як професійній акторці краще розвиватись у різних напрямках;
- Вона могла б грати Мавку в «Лісовій пісні», над екранізацією якої працював Віктор Івченко;
Проте Інна Георгіївна Бурдученко не дослухалась до режисера «Іванни» та прийняла пропозицію на зйомки в «Так ще ніхто не кохав». Адже вона хотіла якомога швидше отримати гроші, щоб вийти заміж за Ігоря Кирилюка. І зробила це 1 травня 1960 року, після чого поїхала на Донбас, щоб знімати фільм, який став останнім для неї.
За сюжетом, Христина покохала молодика, що належав до партії, і порвала зв’язки зі своєю сектою. Натомість вона пройнялась радянськими ідеями і режисери, щоб показати цю «еволюцію» персонажа, запланували наступну сцену. Христина мала врятувати радянський прапор з палаючої будівлі.
Цей епізод планували знімати за допомогою композитингу, проте режисер Анатолій Слісаренко вирішив відзняти цей епізод уживу, поставивши під загрозу життя Інни Георгіївни Кирилюк. Знімальна команда облила дерев’яний барак бензином та нафтою. Його підпалили й почали зйомки. Анатолій Слісаренко скомандував Інні бігти в конструкцію, з якої виривались язики полум’я. Віддана акторка зробила це: забігла, забрала червоний клапоть і вийшла.
«Ще раз!», – вигукує Анатолій Слісаренко й Інна Георгіївна Кирилюк знову занурюється в полум’я заради радянського прапора. «Не можна! Що ви робите?», – кричали на знімальному майданчику. Однак Інна знову побігла в палаючий барак і, на здивування багатьох, вийшла. Її одяг де-не-де палав, вона ледь стояла на ногах, але лунає чергове «ще раз!». Люди почали кричати, протестувати, просити Інну не робити цього.
На жаль, Інна Георгіївна Кирилюк забігла втретє. Тоді її каблук застряг, обвалився палаючий барак і вона отримала сильні опіки. 15 серпня 1960 року двадцяти однорічна акторка, яка була на третьому місяці вагітності, загинула через недбалість режисера та радянську пропаганду. Зретою фільм “Так ще ніхто не кохав” вийшов у 1962 році під назвою “Квітка на камені”.