Завдяки вдалому географічному розташуванню Любецького замку місто Любеч завжди було важливим торговельним і військово-політичним центром усього Північного Лівобережжя. Після утворення в 1471 році Київського воєводства Любеч став центром волості, а в середині XVI століття, повідомляє сайт chernihivski.info, центром староства.
Перша згадка про євреїв у Любечі датується останньою чвертю XVI століття. Тому невідомо, чи була єврейська громада тут раніше, до середини XVI століття. 2 жовтня 1570 року польський король Сигізмунд II надав євреям Любеча неабиякий подарунок – універсал вольностей. Цікаво, що це був вже не перший привілей від королівської влади. 1 липня цього ж року представників боярського стану разом з міщанами звільнили від старих і нових податків. Історики вважають, що надання цих привілеїв не було випадковістю – так тодішня влада турбувалася про ввезення продовольства до міста. Місцеві умови робили сільське господарство доволі проблемним.
Наступний король, Сигізмунд III продовжив практику свого попередника в частині надання вольностей єврейській громаді Любеча. Громада звільнялася від багатьох податків і повинностей, крім податку на оборону краю. Також євреї повинні були разом з іншими містянами брати участь в обороні міста у разі військових нападів. Євреї Любеча займалися ремісництвом та дрібною торгівлею.
Єврейське населення Любеча
З огляду на невелику загальну чисельність населення міста кількість євреїв теж не могла бути значною. У 1571 році в Любечі було близько 996 людей. Якщо прийняти середню кількість людей в сім’ї – 6 чоловік, то виходить що в місті було 166 будинків. Міщан було 474, зем’ян та бояр-слуг – 522. Все місто було поділено на 15 городів. «Город» означав не земельну ділянку, а податкову категорію. В залежності від доходів, містяни сплачували «на замок» від 3 до 23 грошей. Вісім жителів Любеча займалися ремісництвом: в місті був чоботар, коваль, скорняк, седельник, лучник і 3 пушкарі.
Найкращі часи для єврейської громади настали за магнатського володарювання. Магнати, як ніхто були зацікавлені у розвитку підприємництва, зокрема ремісництва й торгівлі.
З 1580 по 1594 рік любецькими старостами були Вишневецькі: Андрій, Михайло та Олександр. Олександр Вишневецький був з 1578 по 1581 рік гетьманом козацького реєстру. Точних відомостей про євреїв цього періоду немає.
В 1612-1613 роках Любеч постраждав від московського війська. Післявоєнне відновлення було дуже повільним. В 1616 році в місті було 276 сімей, а в 1625 році тільки 100. В 1628 році кількість димів (дворів) була майже втричі більшою – 286. В місті був кушнір, 2 шевця, слюсар і коваль.
Скарги на любецьких старост
З 1612 по 1617 рік старостою в Любечі був Микола Струсь. Більша частина цих 5 років пройшла для Миколи Струся спочатку у московському, а потім і у турецькому полоні. За його відсутності дрібніші адміністратори – підстарости проявляли самоуправство. Це не могло не позначитися на збільшенні кількості скарг.
За даними архівів, в 1618 році Андрій Лазарович, київський міщанин поскаржився на Андрія Сулимирського, підстаросту. Суттю скарги було те, що підстароста обікрав його під приводом стягування податків. У Андрія Лазаровича забрали коней, зброю та гроші.
Єврей з Любеча Шмуель Аронович подав скаргу на місцевого збірника податків Сазона Балику. Цей Аронович орендував право збору дорожнього і чопового податку в Київському воєводстві, а значить і в Любецькому старостві, як його частині.
З 1633 по 1648 рік на любецькому старостві були Калиновські – Адам, Мартин і Самуель-Юрій. Останній завідував староством до початку доби Хмельниччини. Саме при Калиновських склалася практика передачі староства в аренду. Спочатку орендаторами були дрібні польські магнати, а вже потім і місцеві євреї.
3 червня 1643 року орендарем став Максиміліан Бжозовський, київський підстолій. За свою посаду цей пан сплачував 24 тисячі злотих на літо. Крім Любецького, він отримав ще й Лоєвське староство. Тому в Любечі його замісником був К. Котюшинський.
В 1645 році Бзожовський втрачає своє право оренди. Можливо, це сталося внаслідок скарги митника Яна Задзикевича. 15 лютого 1645 року це право перейшло до єврея Лейзора, орендатора збору податків у Київському воєводстві.
Приблизно в цей самий час війт міста заборонив королівському збирачу податків Вороничу збирати гроші з містян.
У 1646 році шляхтич Андрій Ореховський поскаржився на єврейських орендарів за те, що його побили в Лоєві.
Микола Зарецький скаржився на орендарів в справі «наслання» на озера Гниле і Тесни. Брати Стефан і Данило Богуші вступили в конфлікт з вищезгаданим Лейзором за те, що він не видав мешканців села Осняки, які нібито вбили їх брата Петра.
Чи було здирництво орендарів-євреїв
За думкою впливових істориків, здирницька поведінка орендарів стала причиною того, що в народній свідомості євреї сприймалися як «чужорідний елемент». А це, в свою чергу, вилилося в єврейські погроми в середині XVII століття.
Але в цьому контексті слід зазначити, що кількість євреїв у Любечі перед настанням доби Хмельницького була незначною.
Є декілька причин так вважати. По-перше, місто Любеч сильно постраждало під час війни Речі Посполитої і Московії за Сіверщину. Відновлення було аж занадто повільним. По-друге, фільваркових господарств, керівниками яких були саме євреї, майже не було. Історія пам’ятає єдину спробу утворити невеличкий фільварок в районі сіл Березка та Йолки.
Відсутність фільварків збільшувала трудову повинність селян. Влітку два дні на тиждень воли були змушені відпрацьовувати на Любецький замок. Взимку трудова повинність зменшувалася до одного дня.
Чому фільварків не було? Цьому існує логічне пояснення. Цілком імовірно, що їх розвитку заважали три причини: нестача родючих грунтів, прикордонне положення Сіверщини і викликані цим постійні війни і руйнації.
Фільварків не було і в інших містах, де масово проживала службова шляхта – Білій Церкві, Овручі, Острі.
Законодавче обмеження проживання євреїв на Чернігово-Сіверщині
Поляки законодавчо обмежували проживання євреїв на Чернігово-Сіверщині. Деулінське перемир’я 11 грудня 1618 року зафіксувало факт поразки Московського князівства: Чернігово-Сіверщина, на яку так зазіхали московити, лишилася за Польщею.
В 1619 році на чолі адміністрації відстояних земель став Владислав, син Сигізмунда III. Польський король зробив це призначення на перспективу, так як сподівався остаточно перемогти московитів і проголосити Владислава їхнім царем.
8 лютого 1623 року Владислав видав на своїх землях універсал, яким заборонив селитися тут євреям.
Тому твердження окремих краєзнавців і істориків про беззаконня євреїв на Чернігівщині є, м’яко кажучи сумнівними. Наприклад, О. Ляшев в своєму дослідженні історії села Роїще посилається на видання 1911 року, яке розповідає про церковне життя Чернігівської єпархії.
Згідно цього документу, церкви змушували до унії, а у випадку відмови просто закривали або здавали в оренду євреям під шинки. Євреї не дозволяли вносити небіжчика до церкви без попередньої оплати. Священик не міг освятити великодню паску, на якій не було проставлено клеймо орендаря.
Історик Н. Яковенко категорично не згідний, що все це відповідало дійсності. Він наводить свої аргументи. В першоджерелах XVII століття відсутні дані про те, що євреї орендували церкви.
Ймовірно, легенди про це стали виникати трохи пізніше. Подібна згадка про «жидівську оренду» церков є у творі М. Гоголя «Тарас Бульба».
Вдале географічне положення Любеча мало б сприяти розвитку єврейської громади XVII століття. Проте насправді все було дещо інакше. Прикордонне становище міста і Чернігівщини загалом, відсутність фільварків і заборона євреям жити на Сіверщині стали причиною невеликої чисельності євреїв у регіоні. А тому безчинства євреїв на Чернігівщині радше міф, вигадка, ніж реальна історична дійсність.